з часу написання останнього посту минуло майже два роки. Два. Цілих. Літа.
Чи щось змінилось?
За логікою, треба відповісти - так. Так, змінилась обстановка. Змінилось оточення. Інтереси. Розуміння і картина світу. Довжина волосся. Змінилось все навколо і навіть більше. Змінилась середина моя, моя сутність.
Лишилось незмінним, однак, те, що я досі та плаксива невпевнена в собі дівчинка, яка тебе любить.
Я прокидаюсь майже кожного ранку з думкаю, що я хотіла провести цей день в літаку до Англії. А потім знайти якесь скромне місце, лишити всі непотрібні речі, скрутитись клубочком і наодинці з собою чекати світанку. Над ранок пішки вирушити лісами і полями. Від одного замку до іншого. В дощ і сонце, я б йшла і шукала своє щастя і задоволення тої давньої потреби в британській містерії.
Так, я вірю в переродження душі. Бо моя душа прагне тих таємничих місць, які ховають цілі розгортки історій минулого.
Ти наче стоїш на роздоріжжі, де неправильний шлях може завести до прірви. І ЗНАЄТЕ ЩО? Я б полетіла. Впала додолу, розправила б крила і полетіла над небезпекою. Щаслива і вільна.
Але ні, моя дорога поки веде мене розміреним, безпечним шляхом. Я ходжу в універ, на роботу, в кіно. Час від часу. Наче все чудово! Але я не вільна пташечка, як думала колись. Я заручниця обставин.
На все свій час, ти скажеш?
А чому людина сама ж надіває на голову пакет і робить те, що їй кажуть із зовнішнього світу. Її ведуть за руку, а вона сліпо йде, навіть не прагнучи спитати себе, чого сама хоче.
Чому так?
Я лишусь тут і буду писати для себе. Я мушу намагатись розірвати, хоч зубами, хоч ногами, хоч силою думки, це порочне коло, і вилізти з бруду, в який сама ж влізла.

Немає коментарів:
Дописати коментар