вівторок, 19 лютого 2019 р.


На порядку денному - не брехати самій собі.
Раніше взагалі не розуміла цю фразу, ані на грам не могла зловити сенс. Як люди, будучи дорослими і свідомими, можуть ОБМАНЮВАТИ САМИХ СЕБЕ.

Вони тобі кажуть ТИ РАДИКАЛЬНА ІМПУЛЬСИВНА ГАРЯЧКОВИТА

А ти всього лиш не ігноруєш голосу зсередини. Це як сунути собі в рот всякі шлаки, ігнорувати реви і плачі організму, пожирати заради насолоди.

СПРАВДНЯ НАСОЛОДА ПОЛЯГАЄ В ЧЕСНОСТІ І ПОРЯДНОСТІ НАЙПЕРШЕ ДО СЕБЕ САМОЇ. Не будь такою. Ти завжди йшла чесним шляхом, не звужуй ці рамки. Ширяй своєю добротою.
Будь відкритою собі, не замикай правду в жопі, не ігноруй її майже лайливий крик. Вона тебе хоче ж врятувати, Уляно! Щастя досягне той, хто буде йти чесною, світлою стежкою, оточеною трояндами віри і правди. Не переконуй себе у хибності міркувань, ти все кажеш правильно.
Будь смілива, наважся. Зроби все

друга ночі, бліня. друга ночі. Я знову втратила своє правильне налаштування і розташування свого сну в добі. Вставати о 5 - це велика радість, яку ти даруєш тілу. За умови лягати об 11.
Але я ламаю систему і руйную все, що вже побудувала. Тільки завдяки своїй недоладності і невмінню організувати себе, свій дух, своє життя.

Сиджу і думаю. Що б це робити. Як би це краще завернути-повернути. Так, щою в кишенях вітер не гуляв, але і щоб я була повністю задоволена. Як виявляється, в голові це легко, а реалізувати - це як підняти мішок, удвічі важчий за тебе: реально, але аби кишки через дупу не полізли. 

Я не можу кожного дня писати у Твітер ТАК ЧОРТ ЗАБИРАЙ Я МОЖУ, а завтра йти і купувати трубочки із згущонкою. Я не можу гладити дивитись на рельєфні животики в інстаграмі і гладити свою бочечку, занехаюючись ще більше. 
блог - остання інстанція, де все закарбовано. Нема ходу назад, і не може бути.

понеділок, 4 лютого 2019 р.

Я пам'ятаю, як часто люди мені казали, та і продовжують казати, яка я наївна. І що світ насправді жорстокий. Який він жорстокий, роззуй очі, дитя! Почни жити в реальності!

Ви, друзі, безумовно маєте рацію. Кажете правду, всі ви.
Але я вірю в те, що реальність ми створюєм самі. І те, як ми дивимось на світ, як розглядаєм кожну людину, яка, як рослинка, росте при нашій дорозі, те і є нашою реальністю. Світ в наших головах. В наших очах, наших розумах. Реальності в абсолюті не існує. Така моя думка.

І якщо багато зла, то тільки хіба у вас самих, бо ви це так сприймаєте і так бачите.

Всі біди, страждання, і навіть щастя ми придумуємо собі самі.


пʼятниця, 1 лютого 2019 р.

з часу написання останнього посту минуло майже два роки. Два. Цілих. Літа. 
Чи щось змінилось? 
За логікою, треба відповісти - так. Так, змінилась обстановка. Змінилось оточення. Інтереси. Розуміння і картина світу. Довжина волосся. Змінилось все навколо і навіть більше. Змінилась середина моя, моя сутність. 
Лишилось незмінним, однак, те, що я досі та плаксива невпевнена в собі дівчинка, яка тебе любить. 

Я прокидаюсь майже кожного ранку з думкаю, що я  хотіла провести цей день в літаку до Англії. А потім знайти якесь скромне місце, лишити всі непотрібні речі, скрутитись клубочком і наодинці з собою чекати світанку. Над ранок пішки вирушити лісами і полями. Від одного замку до іншого. В дощ і сонце, я б йшла і шукала своє щастя і задоволення тої давньої потреби в британській містерії.
Так, я вірю в переродження душі. Бо моя душа прагне тих таємничих місць, які ховають цілі розгортки історій минулого. 

Ти наче стоїш на роздоріжжі, де неправильний шлях може завести до прірви. І ЗНАЄТЕ ЩО? Я б полетіла. Впала додолу, розправила б крила і полетіла над небезпекою. Щаслива і вільна.
Але ні, моя дорога поки веде мене розміреним, безпечним шляхом. Я ходжу в універ, на роботу, в кіно. Час від часу. Наче все чудово! Але я не вільна пташечка, як думала колись. Я заручниця обставин.
На все свій час, ти скажеш? 

А чому людина сама ж надіває на голову пакет і робить те, що їй кажуть із зовнішнього світу. Її ведуть за руку, а вона сліпо йде, навіть не прагнучи спитати себе, чого сама хоче.
Чому так?

Я лишусь тут і буду писати для себе. Я мушу намагатись розірвати, хоч зубами, хоч ногами, хоч силою думки, це порочне коло, і вилізти з бруду, в який сама ж влізла.

І перший крок - це усвідомлення. Тому я тут. І я знову пишу.