Інколи ми так потребуємо трішки горючого всередині, щоб бути здатними на щось.
Справа не у мотивації. Що це таке - мотивація? Це, грубо кажучи, рука допомоги. Або швидше копняк допомоги, коли ти лежиш посеред тьмяно-сірого поля під тьмяно-сірим небом.
До речі, чому сірі кольори вважаються сумними? 10% населення божеволіє від цього кольору.
Річ не про те сьогодні.
Мотивація діє тоді, коли твоє бажання, істинне бажання, яке має вагу, лежить, втопивши обличчя у сирій землі. І ти не бачиш світла далі, кістки закам'янілі, але легко даються себе кришити на дрібні камінці, з яких ні користі, ні окрасою не назвеш.
Оте "горюче". Це інший стан. Коли ти все ще лежиш. Але горілиць. Ти бачиш тьмяно-сіре небо, бачиш волею окрилених птахів, бачиш навіть ніжно-рожевий серпанок, який взявся після легкого дощу. Але земля прикувала тебе немічністю і слабкістю духу. Ти наче грузнеш, але все ще бачиш дії навколо і усвідомлюєш дійсність.
Мені набридло, люди, чути це: телевізор, школа, спільноти Вконтакте із позитивним сенсом, батьки, друзі та ті всі інші, які пропагують: "Живи насолоджуючись!". Вони свято, майже-майже свідомо вірять у те, що кажуть, але що насправді. Чи жили їхні натягуються із характерним звуком, що миттєво чіпляється до наших вух, потім проникає до голови і дере кігтями по відчуттях? Чи їхні серця б'ються частіше, а кров траспортується від одного капіляра до іншого швидше?
СКАЖІТЬ МЕНІ Ж ХТО-НЕБУДЬ, ЧИ ПРАВИЛЬНО КАЗАТИ, ЩО ЖИТТЯМ ТРЕБА НАСОЛОДЖУВАТИСЬ?
Скільки, блін, було сказано порожніх слів? Розумієте, що воно таке? Ви їх випускаєте із вуст, а вони були наче в'язні, укладені у якихось далеких брудних камерах вас самих, й тільи чекали, аби вилетіти із в'язниці уяви та стати темним клоном справжньої, тоді вже майже мертвої реальності.
Що я маю на увазі:
порожні слова - вбивці.
Як це поєднати, спитаєте ви.
Ми стаємо для когось мотивацією. Навіюємо, втискаємо свої погляди ("свої") комусь, хто погруз. І робимо псевдопоштовх. Але чи віримо ми самі у те, що робимо: у правильність намірів, у правильність істин, у правильність почуттів? Можна все поставити під сумнів, якщо та чи інша річ торкається безпосередньо вас. Для когось ви готуєте вудку, а для когось ви є рибиною. Або навіть гірше - отою напівживою наживкою, як способом досягання цілі.
Не розчиняйтесь у людях. Будь ласка.
Навіть якщо там солодко.
Справа не у мотивації. Що це таке - мотивація? Це, грубо кажучи, рука допомоги. Або швидше копняк допомоги, коли ти лежиш посеред тьмяно-сірого поля під тьмяно-сірим небом.
До речі, чому сірі кольори вважаються сумними? 10% населення божеволіє від цього кольору.
Річ не про те сьогодні.
Мотивація діє тоді, коли твоє бажання, істинне бажання, яке має вагу, лежить, втопивши обличчя у сирій землі. І ти не бачиш світла далі, кістки закам'янілі, але легко даються себе кришити на дрібні камінці, з яких ні користі, ні окрасою не назвеш.
Оте "горюче". Це інший стан. Коли ти все ще лежиш. Але горілиць. Ти бачиш тьмяно-сіре небо, бачиш волею окрилених птахів, бачиш навіть ніжно-рожевий серпанок, який взявся після легкого дощу. Але земля прикувала тебе немічністю і слабкістю духу. Ти наче грузнеш, але все ще бачиш дії навколо і усвідомлюєш дійсність.
Мені набридло, люди, чути це: телевізор, школа, спільноти Вконтакте із позитивним сенсом, батьки, друзі та ті всі інші, які пропагують: "Живи насолоджуючись!". Вони свято, майже-майже свідомо вірять у те, що кажуть, але що насправді. Чи жили їхні натягуються із характерним звуком, що миттєво чіпляється до наших вух, потім проникає до голови і дере кігтями по відчуттях? Чи їхні серця б'ються частіше, а кров траспортується від одного капіляра до іншого швидше?
СКАЖІТЬ МЕНІ Ж ХТО-НЕБУДЬ, ЧИ ПРАВИЛЬНО КАЗАТИ, ЩО ЖИТТЯМ ТРЕБА НАСОЛОДЖУВАТИСЬ?
Скільки, блін, було сказано порожніх слів? Розумієте, що воно таке? Ви їх випускаєте із вуст, а вони були наче в'язні, укладені у якихось далеких брудних камерах вас самих, й тільи чекали, аби вилетіти із в'язниці уяви та стати темним клоном справжньої, тоді вже майже мертвої реальності.
Що я маю на увазі:
порожні слова - вбивці.
Як це поєднати, спитаєте ви.
Ми стаємо для когось мотивацією. Навіюємо, втискаємо свої погляди ("свої") комусь, хто погруз. І робимо псевдопоштовх. Але чи віримо ми самі у те, що робимо: у правильність намірів, у правильність істин, у правильність почуттів? Можна все поставити під сумнів, якщо та чи інша річ торкається безпосередньо вас. Для когось ви готуєте вудку, а для когось ви є рибиною. Або навіть гірше - отою напівживою наживкою, як способом досягання цілі.
Не розчиняйтесь у людях. Будь ласка.
Навіть якщо там солодко.
