Нарешті настав світанок.
Він, здається, з'явився як завжди. Регулярність – ця риса
притаманна ранковому світанку, тому жовтавому пройдисвіту, котрий
щораз повертається на свій обрій.
Колись я
прокидалась раніше сонця, а потім зустрічала його, дещо русявого, але
холодного. З широко розплющеними очима, з розгорнутими обіймами. Я чекала те
сонце, ту жовтогарячу кулю із мільярдами сяючих частин. Я знала, що десь у мені
нутрує, живе те сяйво. Я вірила, що сонце, моє сонечко, ділилось кожного того
тепло-холодного світанку з моїми клітинами. І вони оживали. Вони наповнювались
не тільки кров’ю, але і жагою
до життя, до світла, до любові.
Але тоді я ще не
пізнала любові.
Я просто жила. Я
мріяла. Я співала. І нехай ніхто не знав мене справжню. Ніхто не хотів цього
знати. Люди звикли жити згідно з принципами. І не важливо, до якого ступеня
моральності можна віднести ті ідеали, закономірності.
Але саме той день
я не могла аж ніяк передбачити. Я могла тільки відчути, бо відчуття – це
психологічний процес на підсвідомому рівні.
І нехай я не
спілкувалась із своїми мізками, та і ті комунікації зараз не потрібні жодному
істинному романтику, якщо цей термін ще не застарілий . Та все ж того дня я
відчувала. Я могла відчувати дещо більше, ніж прихильність до електричних
фенів, чи нестримне бажання поцілувати кішку.
Ой, ну звісно, знаходились ті люди, які живились добром і дитячим сміхом, не намагаючись зарекомендувати себе з кожним наступним днем як суцільні жалюгідні спроби образити когось, відтак окунути свою душу в бруд.
Бруд можна відмити, але понівечену душу - ні.
