неділя, 8 листопада 2015 р.

Нарешті настав світанок. 
Він, здається, з'явився як завжди. Регулярність – ця риса притаманна ранковому світанку, тому жовтавому пройдисвіту, котрий щораз повертається на свій обрій.
Колись я прокидалась раніше сонця, а потім зустрічала його, дещо русявого, але холодного. З широко розплющеними очима, з розгорнутими обіймами. Я чекала те сонце, ту жовтогарячу кулю із мільярдами сяючих частин. Я знала, що десь у мені нутрує, живе те сяйво. Я вірила, що сонце, моє сонечко, ділилось кожного того тепло-холодного світанку з моїми клітинами. І вони оживали. Вони наповнювались не тільки кров’ю, але і жагою до життя, до світла, до любові.
Але тоді я ще не пізнала любові.
Я просто жила. Я мріяла. Я співала. І нехай ніхто не знав мене справжню. Ніхто не хотів цього знати. Люди звикли жити згідно з принципами. І не важливо, до якого ступеня моральності можна віднести ті ідеали, закономірності.
Але саме той день я не могла аж ніяк передбачити. Я могла тільки відчути, бо відчуття – це психологічний процес на підсвідомому рівні.

І нехай я не спілкувалась із своїми мізками, та і ті комунікації зараз не потрібні жодному істинному романтику, якщо цей термін ще не застарілий . Та все ж того дня я відчувала. Я могла відчувати дещо більше, ніж прихильність до електричних фенів, чи нестримне бажання поцілувати кішку. 

Ой, ну звісно, знаходились ті люди, які живились добром і дитячим сміхом, не намагаючись зарекомендувати себе з кожним наступним днем як суцільні жалюгідні спроби образити когось, відтак окунути свою душу в бруд. 
Бруд можна відмити, але понівечену душу - ні.

Немає коментарів:

Дописати коментар